"Прес-весна" схожа на великий мурашник: усі метушаться, кудись поспішають, перешіптуються чи сміються, що аж зала величного
Pochayna Event Hall здригається. Хтось, побачивши на сцені давнього знайомого, з-за куліс гукає його, широко розкривши обійми. Хтось використовує кожну мить для налагодження нових товариських (і не тільки) контактів. А ми після декількох хвилин розмови з дівчиною, яка потрапила на фестиваль зовсім випадково, повертаючись з роботи і вирішивши дізнатися "що воно таке", у відповідь на своє "Ми конкурсанти!" почули щире і тепле "Ви круті! Я за вас вболіватиму". І зовсім неважливо, що, можливо, це наша перша й остання зустріч. І що швидкий темп роботи завадив обмінятися не тільки контактами, а й поцікавитися, як кого звуть. Але ми знаємо, що за нас вболіватимуть. Щиро, від усього серця, радіючи нашій перемозі.

З чого починається мрія? З маленької подорожі, коли ще восьмикласницею вирушаєш на «Прес-весну», їдеш майже 40 хвилин до хостелу, а виходиш звідти всього за 10, щоправда іншим шляхом. Коли волонтерів не призначають тобі, а ти сам обираєш, кому довірити супроводжувати себе протягом фестивальних днів, а потім це знайомство переростає у дружбу. Дружбу, яку подарував тобі ФЕСТИВАЛЬ.
Ти закохуєшся в «Прес-весну» з першого подиху. Це неймовірне відчуття, коли в одному залі збирається неймовірна кількість талановитих людей, які не просто мріють спробувати себе у ролі журналістів, операторів чи фотокореспондентів, але впевнено йдуть до своєї мети, навіть якщо задля цього доводиться не спати кілька ночей поспіль. І насправді спати зовсім не хочеться. Адже робота настільки захоплює тебе, що час летить непомітно. Намагаєшся вкласти в свою відеороботу (а вперше на фестиваль «Юн-пресу» я потрапила саме в номінації «Медіаробота») усі ті враження, які було пережито за два дні фестивалю і розумієш, що 5 хвилин відео – таки замало, щоб поділитися усіма емоціями.
Наступні роки ФЕСТИВАЛЮ показали, що й кількох сторінок друкованого тексту недостатньо, аби вмістити колорит подій, зустрічей, емоцій, цікавих людей і розумних думок, які не просто записуєш, але й проносиш через кожну свою подальшу роботу. Удосконалюєш набуті навички і з того, хто вперше поїхав, бо «було цікаво, як там», стаєш завсідником, тому що цікаво, «чи вдасться зростати професійно в обраному напрямі».
Фестиваль – як наркотик. Якщо ти приїжджаєш вперше, налаштовуйся, що тебе буде тягнути сюди постійно. Ти отримуєш нагороди лауреата й мариш перемогою. Перемагаєш і прагнеш повторити, а то й перевершити свій попередній результат.
Саме на «Прес-весні», будучи одинадцятикласницею, я знайомилась з викладачами гуманітарних спеціальностей різних вузів. Саме фестиваль не лише назавжди закохав мене у «четверту владу», а й сприяв тому, що я стала студенткою-журналісткою Університету ДФС України в мальовничому місті Ірпінь.
І ось сьогодні я святкую свій маленький фестивальний ювілей – 5 років: від школярки, яка мало що уявляла про «Прес-весну» і «Юн-прес», – до студентки спеціальності «журналістика».
Багато що змінилося. Мій перший волонтер, наприклад, п'ять років тому був звичайним школярем і гуртківцем КПДЮ, що з року в рік є основною локацією ФЕСТУ, а нині він працює у цьому закладі та вже сам навчає майбутніх волонтерів «Прес-весни».
«Ніколи не хотів бути на місці учасника ФЕСТИВАЛЮ, завжди приваблювало закулісся. Мало хто знає, наскільки там цікаво. Адже для вас «Прес-весна» – це три дні і крапка. А для нас – місяці кропіткої підготовки. І от коли ти вже стоїш за кулісами за хвилину до виходу на сцену, а з зали на тебе дивиться безліч очей – знайомих і нових – ти розумієш, що все не даремно. Вступив до вишу навчатися на історика, але ФЕСТИВАЛЬ дає змогу відчути себе у багатьох творчих ролях, від ведучого, до журналіста усіх напрямків», – розповідає Олександр Адаменко (так-так, той самий давній знайомим, який цьогоріч вже виконує роль «шефа» над волонтерами, ведучими і всіма юними активістами, які роблять фестиваль максимально цікавим та комфортний для нас).
Серед учасників вже не так просто знайти старих знайомих, адже конкурсанти попередніх років дорослішали разом з ФЕСТИВАЛЕМ і покидали його лагідні, учительські руки. Змінюються й координатори, керівники делегацій… Проте, що залишається незмінним, то це ті емоції, те неймовірне, хвилююче, ейфорійне тремтіння, яке охоплює від самого серця і аж до кінчиків пальців, якими тримаєш ручку, що скоро писатиме матеріал у конкурсну газету.
«Прес-весна» для мене – як хороший друг, котрого дуже рідко бачиш, але зустріч з яким завжди неповторна і приносить лише найкращі враження. І зовсім неважливо, яке місце хто виборює, скільки нагород везе додому. Важливо те, що перша сходинка до Великої мрії починається з ФЕСТИВАЛЮ «Прес-весна на Дніпрових схилах».

Журналістика – невиліковна хвороба. У цьому на власному досвіді переконався Андрій Желтов. Будучи школярем, хлопець зрозумів, що хворіє «четвертою владою» і що це справа його життя, як би гучно це не звучало. Діагностував це «захворювання» хлопчина дуже легко, адже паралельно цікавиться медициною. Впевнений у тому, що завжди є куди рости, а тому вважає, що одна вища освіта – це занадто легко: потрібно бути спеціалістом більш широкого спектру.
Та обов’язково перше місце серед його пріоритетів посідає освіта, фоловером якої він є, а потім все інше.
«Прес-весна» одного разу вирішила долю Андрія, поєднавши його з Київським міжнародним університетом: за перемогу в одній з номінацій адміністрація вишу надала хлопцеві сертифікат зі знижкою на навчання на п’ятдесят відсотків. Це був вирішальний момент у виборі навчального закладу для майбутнього абітурієнта.
Андрій Желтов вдруге бере участь у цьому фестивалі, та перемогу цьогоріч отримав вперше. Стримуючи емоції, хлопчина розповідає про свою першу участь в заході. Каже, що вирішив спробувати з цікавості. Та, як новачку, йому не пощастило. Але здаватися він не мав наміру. Вдруге фортуна повернулася обличчям до Андрія, чому він відверто радий.
Андрій стверджує, що не потрібно засмучуватись, не досягши своєї мети з першої спроби, варто робити повторні спроби, лише тоді ви обов’язково досягнете вершин.
Наш співрозмовник не вважає значною перемогою отримання грамоти чи подяки, але він більше ніж впевнений, що такі «папірці» мотивують, спонукають до рішучих дій, тобто певною мірою це перший крок до зірок. Андрій підкреслює: не нагороди виділяють професіоналів своєї справи, а справжня масштабна праця.

Юлія ШЕРЕПОТ

А ви пам'ятаєте свої уроки історії, скажімо, в класі 5-му? Тоді з допомогою вчителя можна було подолати цілі епохи, поринути у життя могутньої держави. А якщо я скажу, що це все ви маєте змогу побачити на власні очі? Маєте таке бажання - тоді парк "Київська Русь" саме для вас. Тут відтворено архітектуру, побут і атмосферу великої князівської епохи.
Місце розташування парку - село Копачів Київської області. Жителі села тут влаштовують майстер-класи та навчають давнім ремеслам, таким як ковальство чи ручна чеканка монет. Навчитися кидати спис, стріляти з лука чи їздити верхи теж можна, завжди привітні наставники радо допоможуть і дадуть відповіді на запитання, що турбують.
Матеріал, який переважно використовується при будівництві парку, - дерево. З нього відтворені паркани, огорожі, будівлі, ворота(з металевими деталями) та доріжки, що прокладають шлях парком. От і скажи, що не князівські часи! Хоч парк ще не добудований, щороку він досить швидко набуває обрисів Київської Русі 21століття.
На вході зустрічають за звичаєм хлібом-сіллю. А ще з «охороною» - мужні лицарі в обладунку вигукують: «Вас вітає Древній Київ у парку «Київська Русь»! Гей!».
А коли вже потрапляєш до того раю Середньовіччя, помічаєш, що крім відвідувачів, в парку чимало «своїх», одягнених в звичайні латані свити, довгі спідниці та не зовсім вишукані плаття. Але чому б самому не відчути себе мешканцем цієї епохи і не орендувати одяг або навіть придбати його? А потім піти до корчми попоїсти справжнього українського борщу чи печені, після чого розбити намет і переночувати просто неба…. Хоча б на одну ніч побути у тісному зв'язку з природою, як наші предки.
Головне, заради чого відвідують «Київську Русь», - атмосфера і видовища. Одними із наймасштабніших є гладіаторські бої, що відбуваються на ристалищі. Заради них з'їжджаються люди з усієї України. Споглядати дійство можна за огорожею чи «елітно» - на князівських трибунах. А відвішавщи ярмарку, маєте змогу придбати все: від унікальних прикрас та іграшок до медовухи та музичних інструментів.
На базі парку нерідко проходять фестивалі. Ось лише деякі з них: Міжнародний фестиваль кінних бойових мистецтв «Скіфи», Міжнародний фестиваль «Славниця», Фестиваль середньовічного бою. Цього року до них приєдналась і «Прес-Весна на Дніпрових схилах». Спокійні тихі вулички перетворились на метушливі медійні місцини. Скрізь «бігають» журналісти, працюють і знайомляться. Цим і виділяються серед натовпу. Також, подекуди яскраво-помаранчевими футболками, які «ходять» групами і час від часу стають «експонатами» та «предметами» для фото. Не кажучи вже про те, що фото вікінга чи лицаря поряд з купкою людей у помаранчевому є дуже колоритними і незвичними. Окрім того, «мандаринки» піднімають всім настрій. Хоч і надзвичайно виділяються посеред середньовічного колориту своїм особливим, «розбавляють всю цю сіру простоту».
Парк вабить…своїми затишними вуличками, доброзичливим і працьовитим «населенням», мальовничою природою, реалістично відтвореною архітектурою. Нудьгувати тут ніколи, адже кожен крок – ще одна захоплююча сторінка культури та історії, яка потребує уваги журналістів.

Якщо на «Прес-весні» ти чуєш ідеально поставлений голос і бачиш максимальну відкритість до розмови «під диктофон», то не важко здогадатися, що це - радіоведучий. Але наш інтерв' юйований не просто ведучий, це - Максим Шаргаєв - програмний директор «Радіо М», креативний український радіожурналіст, який створює власні правила. З перших хвилин розмови стало зрозуміло, що ми на одній хвилі, яка бере свій початок у нашому університеті ДФС України. Вивляється, що Максим хотів вступити сюди після школи на факультет пракп, але з не неназваних ним причин, здійснити цю мрію йому не вдалося. Щоправда, зовсім не шкодує про це, бо впевнений - що б не відбувалося - все на краще. «Кожен має своє місце у житті, я своє шукав дуже довго», - ділиться радіоведучий. А от нам навіть трішки шкода, що не вдалося розділити один ВНЗ із таким талановитим та оптимістичним хлопцем.
Цього року Максим вперше побував на фестивалі «Прес-весна на Дніпрових схилах», і йому дуже сподобалось. Дебют Максима на фестивалі відбувся в ролі члена жюрі. Ця посада залишила для нього лише приємні враження та емоції: «Дивлячись на нашу талановиту молодь, можу з гордістю сказати, що у нашої країни є гідне майбутнє», - ділиться він.
Максиму випала дуже відповідальна місія – робити відбір найкращих робіт у такій рідній йому номінації «Радіоробота». І він впорався чудово! Як результат - перемогла дівчина, котра створила проект «#Україна стайл» із цікавим матеріалом про хештеги та популяризацію України. До того ж, приз Максим обрав незвичайний – візит на прямий ефір «Радіо М» та ще й не просто у ролі глядача, а співведучого!
Також з нами, як зі «своїми», Максим поділився секретом успішного радіоведучого: «Текст має бути таким,щоб ніхто не зміг передбачити з перших речень, що буде далі». Він зізнається, що не може без креативу, тому у звичайну програму додає свої «родзинки».Так, наприклад, нещодавно, його канал відвідала Джеррі Хейл, і в прямому ефірі вони декілька разів дивували слухачів приємними несподіванками, час від часу співаючи і граючи на гітарі. «Завжди має бути атмосфера, тоді спрацьовує ефект присутності».
Наостанок ми запитали, яка найзаповітніша мрія жадає реалізації, на що Максим з посміхнувся: «Мрію, щоб моя радіостанція стала не відомою (популярність ні до чого), я хочу, щоб вона стала впливовою». Що ж, побажаємо талановитому журналісту успіхів і обов'язково слідкуватимемо за розвитком радіостанції «Радіо М»!

Олександра КОРОЛЬ

То була восьма година ранку. Ми збирали команду, як могли. Переживши автобус та одну гілку метро, натрапили у вагоні (коли вже перейшли на іншу гілку, звісно) на справжню дівчину. Красуня ніяк не могла зробити собі зачіску, зібравши передні пасма невидимками. Заколола, подивилася в дзеркальце – зняла одну. Намагалася причепити другу – причепила, але зняла попередню. Зрештою цю процедуру вона повторила близько семи разів. Хоча, як на мене, все було добре ще на початку перукарських мук. Потім вона здалася і зняла ті кляті аксесуари. Але через десять хвилин вийшла з вагону все ж із зачіскою! До чого це я? Дівчата якщо ставлять собі ціль (особлива якщо ця ціль – красива зачіска), завжди її досягають. А у нашій команді тільки цілеспрямовані дівчата! Це я так, ні на що не натякаю.
«Ми на Іподромі, а ви де?» – намагалися знайти своїх «мандаринок». «І ми там же!» – запевняли вони. Поки позбиралися, встигли вже сто разів вивчити всі орієнтири й інгредієнти шаурми на тому автовокзалі. Врешті познаходили «блудних дочок» і, як ті першокурсники, які шукають аудиторію, маневрували у пошуках зупинки. Знайшли, але влізли не в той автобус – довелося випихатися назад. Аж коли вгледіли свій транспорт, твердо сказали водію, що нам зупинку «Метрологічну»! І сподіваємося, що зараз на зупиночці вийдемо та й годі. Аж ні – водій нас вирішив порадувати, каже: «Метрологічна – величезна вулиця. На якій декілька зупинок, вам виходити?». З квадратними очима і завдяки небесній чуєчці якось зрозуміли, що час «вилітати» саме зараз. Ввімкнули навігатор. «Дівчата, а хтось вміє ним користуватися?», – пролунав тривожний дзвіночок. «Зараз розберемося!» – невпевнено, але оптимістично пролунало у відповідь. Потопталися на 5 метрах квадратних аби зрозуміти, що поворот у нас під ногами і знайшли таки того червоного прапорця! Ой, ну тобто турбазу. Йдемо по дорозі, а нас оточує паркан. Крок вліво, крок вправо не вийде – тільки вперед! Звучало б це краще, якби позаду прямісінько на нас не почав їхати автобус, а втекти, нагадую, немає куди. Хіба, якщо ви людина-павук, або ваші ноги здатні перестрибнути чималенький парканчик. Наша реакція була моментальною – прислонилися в різні боки до паркану і затамувавши подих, вичекали, поки повз нас проїхав водій. До речі, він так нам посміхався, що я подумала: «А раптом він нас підвезти захоче?». Аж він проїжджає і ми бачимо на задньому склі напис: «Продається!»
Отак, дівчата! Думали, що то – флірт, а то був маркетинг. Зрештою відклеїлися від паркана. І раптом я зрозуміла й навіть вигукнула у голос: «Це прямісінько, як по колії метро ходити – тунель і немає куди дітися». Майже одноголосно із скрученими в трубочку губами мені відповіди питанням: «А навіщо ти ходила по коліях метро?». Незручно вийшло... але залишимо це питання історії, адже вона у нас ого, яка велика!