То була восьма година ранку. Ми збирали команду, як могли. Переживши автобус та одну гілку метро, натрапили у вагоні (коли вже перейшли на іншу гілку, звісно) на справжню дівчину. Красуня ніяк не могла зробити собі зачіску, зібравши передні пасма невидимками. Заколола, подивилася в дзеркальце – зняла одну. Намагалася причепити другу – причепила, але зняла попередню. Зрештою цю процедуру вона повторила близько семи разів. Хоча, як на мене, все було добре ще на початку перукарських мук. Потім вона здалася і зняла ті кляті аксесуари. Але через десять хвилин вийшла з вагону все ж із зачіскою! До чого це я? Дівчата якщо ставлять собі ціль (особлива якщо ця ціль – красива зачіска), завжди її досягають. А у нашій команді тільки цілеспрямовані дівчата! Це я так, ні на що не натякаю.
«Ми на Іподромі, а ви де?» – намагалися знайти своїх «мандаринок». «І ми там же!» – запевняли вони. Поки позбиралися, встигли вже сто разів вивчити всі орієнтири й інгредієнти шаурми на тому автовокзалі. Врешті познаходили «блудних дочок» і, як ті першокурсники, які шукають аудиторію, маневрували у пошуках зупинки. Знайшли, але влізли не в той автобус – довелося випихатися назад. Аж коли вгледіли свій транспорт, твердо сказали водію, що нам зупинку «Метрологічну»! І сподіваємося, що зараз на зупиночці вийдемо та й годі. Аж ні – водій нас вирішив порадувати, каже: «Метрологічна – величезна вулиця. На якій декілька зупинок, вам виходити?». З квадратними очима і завдяки небесній чуєчці якось зрозуміли, що час «вилітати» саме зараз. Ввімкнули навігатор. «Дівчата, а хтось вміє ним користуватися?», – пролунав тривожний дзвіночок. «Зараз розберемося!» – невпевнено, але оптимістично пролунало у відповідь. Потопталися на 5 метрах квадратних аби зрозуміти, що поворот у нас під ногами і знайшли таки того червоного прапорця! Ой, ну тобто турбазу. Йдемо по дорозі, а нас оточує паркан. Крок вліво, крок вправо не вийде – тільки вперед! Звучало б це краще, якби позаду прямісінько на нас не почав їхати автобус, а втекти, нагадую, немає куди. Хіба, якщо ви людина-павук, або ваші ноги здатні перестрибнути чималенький парканчик. Наша реакція була моментальною – прислонилися в різні боки до паркану і затамувавши подих, вичекали, поки повз нас проїхав водій. До речі, він так нам посміхався, що я подумала: «А раптом він нас підвезти захоче?». Аж він проїжджає і ми бачимо на задньому склі напис: «Продається!»
Отак, дівчата! Думали, що то – флірт, а то був маркетинг. Зрештою відклеїлися від паркана. І раптом я зрозуміла й навіть вигукнула у голос: «Це прямісінько, як по колії метро ходити – тунель і немає куди дітися». Майже одноголосно із скрученими в трубочку губами мені відповіди питанням: «А навіщо ти ходила по коліях метро?». Незручно вийшло... але залишимо це питання історії, адже вона у нас ого, яка велика!

У ХХІ столітті Київською Руссю керує князь Володимир. Так, це не помилка, саме двадцять перше століття і саме князь. Він і командир, і організатор, й ініціатор зведення фортеці. Справжній доблесний рицар. Спеціально для «ІрпіньTime» він розповів про найважливіше, найщиріше, найцікавіше, що подаємо прямою мовою.
Хвилинка історії: Року 2004-го почалося будівництво нашої великої держави «Київська Русь». Це місце є літописним, адже знаходиться посередині чотирьох сакральних святих місць: Почаївської лаври, Києво-Печерської лаври, Свято-Успенського собору в Харкові та церкви в селі Кулечва Миколаївської області. Це говорить про значущість нашого місцебудування. Цією дорогою тисячу років тому йшли каравани, збирали данину. А зараз тут ми зустрічаємо безліч гостей, які пишаються нашою Руссю. Білоруси – то перші закордонні наші візитери.
Хвилинка філософії: Знаєте, образливо стає за країну, коли в неї немає моменту відліку, з якого треба починати. Кожна держава повинна мати свою основу, якщо хоче бути незалежною. Цей момент повинен влаштовувати, об’єднувати, вселяти віру абсолютно у всіх. Візьмемо нашу «Київську Русь» – її всі люблять. Немає людини, яка б не знала про землю Руську. Тому головне – започаткувати той самий момент.
Хвилинка щирості: Скажу вам так, що на поселенні нашому відсутня урбанізація та немає багатоповерхівок. Тут присутнє все, що нагадує древній Київ: і правобережжя, і різноманітні ландшафти, і літописний спогад. Наші позиції високі, тому намагаємося зробити все, щоб бути визнаними і дійсно максимально донести до кожного мешканця України задумане.
Хвилинка тяжкої праці: Слухачі мої, ця сила силенна роботи далася мені не легко. Одному зробити все неможливо. Тому я долучив до цієї справи таких самих однодумців. Головне – це будівництво, яким займалася команда архітекторів та інженерів. Без науки ми б не дізналися, що треба робити, тому група археологів зробила свою справу. Атмосферу ж свята створює запальна творча група. У кожній сфері є ті, які досконало виконують свою роботу. Пам’ятайте, що гуртом ви зможете подолати все.
Хвилинка порівнянь: 1. Я багато разів говорив, що якщо у дитини немає батьків, то горе, якщо бабусі з дідусем – то також. Так і з нашою країною. Треба знати свою історію.
2. Ми всі з вами віримо в казки. Навіть якщо думаємо по-іншому, все одно продовжуємо вірити. Хто ж із дівчат не марить принцом на білому коні? Так само віримо і легендам.
3. Коли люди бачать, що ти робиш перший крок – вони йдуть за тобою. Людина із прапором попереду викликає відчуття довіри. Якщо намагаєшся помінятися місцями із задніми – вони одразу ж починають боятися. Іноді таким чином і не завершується багато справ.
Кілька питань не в тему
– Подейкують, що у Вас по всій Україні чи навіть Київщині близько 800 дітей. Це правда?
– Хто знає. Всі діти Божі.
– Знайомі з Іллею Муромцем?
– Звичайно. Іноді уві сні приходить, розповідає байки.
– Не змагалися на руки?
– Він найсильніший. Навіщо? Богатирів треба поважати.
– У скільки років вперше сіли на коня?
– Майже з народження, з рочку.

З чого розпочинається квест? З отримання маршруту й пошуку першої локації. Парк "Київська Русь" – дуже великий і багатолюдний, тому не відставайте, побігли у пошуках відгадок разом! Стартуємо, звісно ж, з початку – і це не каламбур, просто відправна точка: прямо біля входу до парку.
Пробігаючи повз завзятих фанатів міжнародного чемпіонатру середньовічного бою, які сканують гасло: "Укра-а-аї-і-і-н-а-а-а!" (адже на ринзі наш, український "Лицар"), біжимо до наступної локації. Ні-ні, не хвилюйтесь, ви нічого не проґавили, просто з ідолом Перуна (який і є другим завданням у бланку і першим, виконаним нами) ми познайомилися раніше, за кілька хвилин після того, як увійшли до "Київської Русі". Наші помаранчеві футболки вигідно підкреслюють аутентичнісь "поклоніння язичницьким богам". Під дерев'яним Перуном хтось вже поскладав дрібні гроші, видно, загадував бажання. Грошей ми жертвувати не будемо, а от бажання загадаємо, тільки тсссс: подумки, щоб збулося.
Спускаємось плавним схилом на основну стежку і (ти ба!), праворуч дві кибитки. В одній віщун, щоправда, одягом більше схожий чи то на сучасного католицького священика, чи то на середньовічного інквізитора. Але наш погляд більше приваблює сусідня юрта – ще одна точка нашого маршруту: Волхвиня Рода? Вона! Вже точно знаємо, що рун у неї було 12, про що і повідомляємо волонтерам на цій локації. Звіряємося з картою парку, нам – до конюшень.
Їх знайти легко, прислухаймось до звуків... Чуєш, де розмірено цокотять підкови і тихо ржуть коні – там і княжі стайні! Побігли! Поки наша команда рахує мешканців цієї станції та визначає їх породи, робимо фото з конячкою, тому що таким косичкам позаздрить навіть Рапунсель! Шкода покидати таку красу, але у нас ще багато завдань, тому крокуймо далі у пошуках поселення вікінгів.
Але цього разу шлях недовгий: не встигли підійти до воріт, як примітили його – справжнісінького вікінга. Ніби з давніх саг: шкіряний одяг, хутро на поясі й «рогатий» шолом. Він точно знає, де потрібне нам шатро! Але, як виявилось, цьогоріч поселення вікінгів на території парку немає, залишився тільки наш співрозмовник, корчма "Tavern" і лодія "Князь Володимир". О, так це ж наш наступний пункт призначення! Швиденько робимо селфі, прощаємося з "Останнім із Магікан" роду вікінгів і йдемо фотографувати лодію. Хто не знає - цее корабель вікінгів, довжиною 12 метрів.
Одразу дві «пташечки» у нашому квест-бланку! Половина шляху позаду, біжимо рахувати прапори лицарів, що прибули на турнір з-за кордону. 29! Швиденько повпізнавали країни і навіть сфотографувалися з угорськими вояками, дуже вже в них костюми приваблюють, дивишся – і відчувається дух епохи Середньовіччя!
А що це за незрозумілі слова: требушет, онагр, таран, монтилети?! Зупинимось, щоб знайти відповідь і перевести подих, все ж, швидкий темп виконання завдань і безперестанне фотографування (ми ж журналісти, мусимо зафіксувати все!) у компанії з пекучим, зовсім вже літнім сонцем, даються взнаки. Але зупинятися ще не час. Виявляється йдеться про споруди для оборони від загарбників. Фото з ними зроблено, завдання виконано.
Ще зовсім трішки: вогнище, столп'я (що за технікою вкладання було ідентичним з київськими «Золотими ворітьми») і головна юрта, вона ж – княжа! Тут нам пощастило отримати винагороду – докумекати, що ж то за три локації, які залишилися. А вони зовсім поруч одна від одної: можна стоячи на одному місці, сфотографуватися з ними усіма, достатньо тільки обертатися в потрібному напрямку.
Завершальна крапка – озеро (щоправда, більше схоже на копанку), фінішне завдання – найоригінальніше фото! Яке? Дивіться нижче! А ми завершуємо наш квест щасливим сміхом, обгорілими носиками і повністю виконаними завданнями. Попереду нові маршрути!

Олександра КОРОЛЬ

Що робити, якщо в автобусі не вистачає місця сісти зі своїми? Правильно, проситися до когось підсісти. І це такі чудові моменти фестивалю, коли ти, вибачаючись, підходиш до когось, питаєш, чи можна до них, а тобі радо посуваються та поплескують по вільному місці.
Фестивальною дорогою мене прихистили Чернівці. Не місто, звичайно, а делегація. Відкриті, щасливі та неймовірно гостинні. Встигли навіть припросити в гості, розпитати про навчання в університеті, журналістику і просто склали балакучу компанію на всі 50 км шляху.
Взагалі фестивальний автобус – це торбинка маленьких неймовірностей. Саме тут можна почути історії, які бентежать молоді серця. Ну, або просто віддати найдорожче – зарядку для телефона дівчинці, що сидить перед тобою і нервує через розряджену батарею. Про інші моменти, миті, фрази, образи, ідеї – обов’язково напишу… Потім… Колись…

Владислава ХЛЮСТ

Чи є у вас хобі, якому ви приділяєте багато часу? А ось наша героїня, Анастасія Зазуляк, уже п’ять років щоденно спостерігає за перехожими. Вона – фотожурналіст. Її натхнення – люди. Особистості, яких ми не завжди помічаємо в повсякденному житті, Анастасія розглядає через об’єктив камери. Крізь об’єктив вона помічає найменші деталі.
У свої дев’ятнадцять юна й амбітна дівчина має велику колекцію фото, неодноразову участь і перемоги в конкурсних виставках. Колекцію її здобутків доповнило перше місце в номінації «Фоторобота» на цьогорічній «Прес-весні»
Фестиваль, про який ще рік тому юна фотографиня нічогісінько не чула, сьогодні приніс перше місце.
Анастасія зізнається, що не планує пов’язувати своє майбутнє з професією журналіста, вона обрала правничий напрям. Проте зраджувати своєму захопленню не збирається. Адже стільки років праці не можна згаяти!
По секретику для «Ірпінь Time» дівчина розповіла про майбутню дебютну персональну фотовиставку, яка відкриється через кілька днів у рідному місті Тернопіль.
Завдяки керівнику «Станції юних техніків» Василю Стришку наша героїня сьогодні знаходиться тут, серед таких самих, закоханих у свою справу.
Ось тут і зараз вона робить ще одну, чергову добірку фото для портфоліо. І, звісно, ділиться секретами вдалих та неповторних кадрів. Анастасія впевнена, що найкращі, «живі» світлини створюються випадково. Коли люди не знають про зйомку. Вони залишаються розкутими, показують всі сторони свого характеру, розкривають свої таємниці лише одним поглядом. За це вона обожнює фоторепортаж: за непідроблені емоції, справжні обличчя, без гриму.
Працювати з людиною, що готується до фотосесії, складніше. Настя пояснює це тим, що на фото, як і в житті, усі хочуть бути кращими, ніж є насправді. Такі знімки виходить ніби «мертвими». Вони не мають тих барв справжніх, підловлених емоцій. Іноді люди виглядають спотворено, немов ляльки.
Попри закоханість у справу, Анастасія не любить фотографуватися. «Я волію бути поза кадром», – скромно зауважує фотограф.
Проте чому, так і не пояснює. Можливо, боїться, що камера розкриє всі її таємниці? А можливо, її подобається бути «сірим кардиналом», котрий керує процесом, не розкриваючи палітри свого вибухового характеру.

Студенти-журналісти вираховують прихід весни не за котами, не за сезонною алергією, а за запрошенням на острів щастя, цікавих людей, праці та безсонних ночей під назвою «Прес-весна на Дніпрових схилах».
В Е С Н А. Якщо ви запитаєте, з чим асоціюється у нас ця прекрасна пора року, то ми безсумнівно скажемо що з «Прес-весною». А знаєте чому? Бо після довгої зимової сплячки пробудитися допомагає тільки «чарівний пендель» у безперервній праці, морі натхнення та широкого асортименту захопливих особистостей.
Фестивалю, чому ти такий тендітний? Твій стовбур схиляється до землі з кожним поривом вітру, але він не в змозі перегнути чи зламати тебе. Знаєш, ти нагадуєш нам кульбабку. Щороку ти розквітаєш і постаєш у новому обличчі. Та й не тільки! Ти повсюди ростеш з приходом весни, де є хоч клаптик журналістської землі та світить їхнє сонечко. Ти ростеш у кожному з них, хто хоч раз побачив тебе. Здається, це назавжди.
Кажуть, що коли ти був молодим, то був нереально цікавим. Твоя жовтенька голівка ніби тягнулася до сонечка. По секрету: ти досі схожий на сонечко. Своїм яскравим сонячним кольором ти затьмарюєш всі інші фестивалі, недарма тебе обрало так багато школярів та студентів! Твої жовті пелюсточки дивляться в різні сторони, ніби підказуючи: «Оберіть нас, ми найкращі!». І це правда. Ми розуміємо, роки беруть своє, ти вже майже дорослий, але ти не втрачаєш дух авантюризму, як же ти пахнеш, такий ніжний і пухнастий! Варто подути вітру – і маленькі парашутики понесуть насіння в різні сторони.
Так і з твоїми номінантами. Важко уявити, скільки талановитих людей ти бачив, а скільком ти допоміг знайти себе чи зробити крок назустріч мрії. Аж ціле парашутне поле. Це точно. Можеш бути впевнений, що ніякі шкідники тепер тобі не завадять гармоніювати з навколишнім світом, ти захищений своїм насінням. Своїми дітьми.
Квіти – це прикраса природи, а «Прес-весна на Дніпрових схилах» – це окраса нашої весни. Наш особистий сповіщувач, що час плідної праці – запилення кульбаб, а далі – солодкий мед та час релаксу.