В Ірпені ніколи не було фортеці, але нею стало все місто, зібравши захисників проти переважаючого ворога. Перший бій відбувся 27 лютого 2022 року. Тоді проти тисячі вбивць, що сунули до Ірпеня zалізною колоною, прагнучи захопити аеропорт в Жулянах після невдалої спроби в Гостомелі, виступили менше півсотні героїв. Але був ще також на шляху орківскої колони «один в домі воїн» — 64-річний Валентин Дідковський. Він мав РПГ «Муха» та ще чотири гранати, знав як цим користуватися, бо не раз бував на «передку» в якості волонтера.

Звичайно, з таким арсеналом далеко не кожен наважився б виступити проти цілої колони в сто одиниць техніки біля свого дому. Але «Дід», якому дали такий позивний від скорочення його прізвища Дідковськй, і не думав відступати, коли вулицею повзла ворожа техніка, а тротуарами йшли орки. Він все це бачив, ставши на автопричеп за високим парканом, й невдовзі прийняв рішення дочекатися бензовоза, щоб зробити потужний феєрверк, який заклинив би рух техніки. Тож, як тільки в полі його зору з’явилася машина, що везла пальне, він одразу випустив з «Мухи» бойового «слона». Вибух був досить потужним, аж посеред дороги відкрилося пекло.

Доки орки отямилися, «Дід» кинув по них зі своєї засідки три гранати, а одну залишив для себе. За хвилину-другу рашисти його вичислили й всмалили з кулеметів бронетехніки в його бік. Та «Дід» вже відповз за гараж, а далі виламавши в паркані отвір, пробрався до сусіда, міцно стискаючи в руці останню гранату, з якою він не думав здаватися в полон. Далі зателефонував хлопцям із ТрО, що стояли на ТРЦ «Жираф» і розповів їм про колону, що рухалася в бік ТРЦ.  Це місце стане першим форпостом неподоланої сили духу місцевого ТрО,  організованого «Повстанцем», що в мирному житті є депутатом Бучанської міськради, а в недалекому минулому ветераном-атовцем,  який два з половиною роки воював з рашистами на Донеччині в розвідувальному взводі – Володимиром Коротею. Досвід воїна він розділив на всіх бійців.

Що думали орки, які зайшли на перших «коробках» під ТРЦ «Жираф», сидячи  на броні, як «асвабадітєлі» України від українців, невідомо. Особливо, коли їх тут знову зустріла «Муха»  «сюрпризом», що залетів під башту БМП, який «пустив» один із десантників згадуваної 80-ї ОДШБр Єлисей з групи загону «Повстанця».

Тож орків на «Жирафі» зустріли «як треба». Начальник служби безпеки згадуваного ТРЦ, в минулому ветеран війни в Афгані й АТО, Фірдосі Ханкишиєв згадуючи цей день, сказав, що перший приліт снаряду, випущений з «коробки», був по «Форі», тоді накрило боулінг-клуб на другому поверсі ТРЦ «Жираф».

Більш детально про бій на «Жирафі» розповів електронному часопису «Новинарня» Олександр Котенко, позивний «Танго», оскільки захоплюється аргентинськими танцями: «…Передовий загін підпустили максимально близько, бо в нас було лише три гранатомети. І коли наші хлопці вистрілили з них, підпаливши передні машини, всі наші почали стріляти по росіянах, які сиділи на цих машинах та посипалися з них як горох. Схоже, що для них наш спротив був повною несподіванкою, бо коли піднімали потім їхню зброю, вона була на запобіжниках, не заряджена…

Напевно, цією раптовістю ми тоді їх заскочили зненацька, і вони мусили “відкотитися” назад… Потім, на наше щастя, цю російську колону розбила українська арта. І результатом тоді стала спалена колона в Бучі.      

Коли артобстріл вщух, наш штурмовий загін пішов на зачистку тієї вулиці. А ми залишилися наводити порядок на місці… Зібрали зброю, документи, чотирьох “200-х” їхніх знайшли, а п’ятий – був мій. Ніколи не думав, що зможу вбити людину. Зміг! Бо не мав вибору. Ми пішли на зачистку. І під центральним входом у “Жираф” сидів (на жаль!) поранений російський військовий. Я до нього підійшов, ще двоє хлопців зі мною були, кажу йому: «Руки вгору – і будеш жити. Заберемо, полікуємо, у полон віддамо і може додому поїдеш. А він: харашо, харашо!» А сам руку в кишеню — і дістає гранату. Ну я і вистрілив. Не маю чим пишатися. Але вибору не було. Виходить, що одного росіянина вбив, а двох побратимів врятував…»

Коли орківська колона ще дихала жаром агонії, ірпінські відчайдухи пішли збирати вцілілу зброю, не зважаючи, що поранений zвір був смертельно небезпечним, адже неспроста вони позначали борти своєї техніки Zеткою, бо й зло починається з цієї літери. Та наші хлопці відважно пішли до тліючої «zмії», що простяглася на всю вулицю між Ірпенем та Бучею, й непогано розжилися в цей день на зброю, ще й техніку прихопили…

Так ТРЦ «Жираф» став першим форпостом Ірпеня. Власники й працівники закладу надавали все необхідне для захисників. Саме звідси, 21 червня, по суті, за один день до історичної дати, коли фашисти розпочнуть війну, в якій колись боролися пліч-о-пліч українці й росіяни, було «вигнано» останніх трьох рашистів з Ірпеня. Їх мертвих знайшли під завалами ТРЦ й здали для обміну на азовців.

Ірпінь було звільнено 28 березня 2022 року . Майбутні покоління міста мають пам’ятати, що саме за форпостом «Жирафу»  у викопаних нашвидкуруч окопах, за бетонними міксерами й мішками з піском   була незламна лінія оборони й сили духу нащадків козацького роду. Хоча під час боїв локації біля ТРЦ називали досить буденно: «Мішками», «Бетоном» (тут знаходилося укриття за бетоновозами»), «Пеньками», що означували місцевість, за яку не ступив ворожий чобіт. Рашисти навіть думали, що біля «Жирафу» вони воюють з бійцями НАТО, розповідали про це жителям окупованої Бучі.

Незламним командиром цієї фортеці був інженер харчової галузі Володимир Коротя — «Повстанець», справжній Воїн Світла, як і тисячі інших несхитних українців. Саме вони є нескореною висотою, істинними лицарями духу, що самі ставали форпостами на межі Добра і зла, захищаючи увесь світ. Це про таких, як Володимир Коротя співають, що «герої завжди нас захищають, коли приходить час». «Повстанець» передчував небезпеку й заздалегідь почав гуртувати навколо себе справжніх патріотів, написавши 22 лютого на своїй сторінці в ФБ, що ветерани  АТО готуються до бою. Очевидно 22 лютого мало хто помітив пост Володимира Короті на його сторінці, але він став пророчим,  стверджуючи прописну істину: «Хочеш миру — готуйся до війни».

Нещодавно вийшла друком ще одна книга про війну —  «Україна: пекельний 22-й. Народний щоденник»(автори-упорядники, мешканки нашого Приірпіння— Юлія Бережко-Камінська, Алла Багірова). Чим особливе це виданння, що стало переможцем одного з літературних конкурсів Київської міської адміністрації, виданої кольоровим друком з накладом у 5000 примірників? Насамперед тим, що ця книга, написана професійними журналістами і письменниками та  містить оповіді пересічних людей,  які поділилися пережитим,  історіями жахіття, що не має повторитися ніколи. В книзі також опубліковано матеріал співробітника медіацентру ДПУ, письменника та поета Валентина Собчука.